Но я вас не просто предупредила - вся фишка в том, что весь рассказ (и соответственно отрывок) на украинском языке.
Сразу признаюсь - писала не я, я только подбросила идею одной знакомой и немного помогала ей. Этот отрывочек она написала в какой-то там кажется контрольной и похоже оценили эту работу на высокий балл. Так что вот интересно и ваше мнение. Если что-то поймете или понравится, постараюсь найти весь рассказ полностью 
Втеча з дому.
Вечоріло. З вулиці тягнуло свіжою прохолодою. Сонце клонилося до обрію і нерішуче відблискувало червоними проміннями. А в кімнаті було досить душно, але затишно. У каміні тріскотіли дрова, освітлюючи все навколо помаранчевим та темним бардовим світлом.
Один розчервонівшийся шматочок вугілля раптово підскочив вище інших і досить нахабно впав на коштовний італійський килим. Він байдуже задимів і почав пропалювати цінні волокна... Через декілька хвилин по килиму встиг розповсюдитися досить шкідливий дим, який викликав занепокоєння у дворецького. Він якнайскоріше спробував взяти води і погасити килим, що майже спалахнув. Однак, зважаючи на старість Уїнстона, це йому коштувало більше п’ятнадцяти хвилин, щоб дістатися першого поверху великого будинку, а потім повернутися у кімнату. Але він встиг і, хлюпнувши джерельною водою на пропалене місце, стомлено зітхнув. Старенький господар, важко переставляючи натруджені ноги, підвівся з крісла, на яке дозволив собі присісти, підійшов до балкона і відчинив білу раму. Швидкий подих свіжого повітря увірвався у кімнату. Він граючись поворушив шовкові занавіски, підживив полум’я у каміні і прозорою пташкою примостився на тендітній троянді, що стояла у древнє-єгипетській вазочці. Уїнстон, почувши гуркіт надворі, поквапився до фігурної балюстради, щоб подивитися на дії на вулиці.
На небі не було вже тих червоних стрічок згасаючого сонця. Вони майже сховалися та ледве-ледве забарвлювали тоненьку ниточку обрію. Над великим будинком засяяли блискучі зорі, привертаючи до себе увагу звабливим поблискуванням. Вони довилися на своє відображення у маленьких краплях вечірньої роси, що з’явилася на деревах та траві. А ось велика жовта луна знайшла собі дзеркальце у великому басейні, вода в якому непорушно мовчала та чекала... Ось ворухнулася гілочка яблуні. Екзотична пташка з яскравим пір’ячком присіла на гілку дерева і лагідно заспівала. Хоча й її у такій тьмі майже не було видно, її чарівний голос почули всі куточки старої садиби. Дворецький заслухався... Але куди ж зник той гуркіт, що потурбував старенького? Нажаль він раптово знову виник звідкілясь, але ще з більшою силою. Тепер він супроводжувався гучною ритмічною мелодією у стилі транс. Пташка злякано замовкла і через мить вже була далеко за межами двометрового забору. Уїнстон сумно хитнув головою і поквапився спуститися вниз.
На забетонованому майданчику гулко свистів гвинт гелікоптера з лондонськими номерами та емблемами. Нічого й сумніватися – міс Крофт знову вирушає на пошуки чергового артефакту чи реліквії древніх народів. Ну що ж, перевіримо:
- Лара, куди ти тепер прямуєш? Знову не попередила ні мене, ні Зіпа – розгублено промовив дворецький до неї.
- Так, авжеж! Чи ти вважаєш, що я знову їду до Лувру? Там мені робити нічого. Що було, того не повернеш. Треба продовжувати жити далі, мені ще багато чого треба встигнути зробити. – з награною упевненістю відповіла розкрадачка.
- Так, люба, я дуже рад за тебе. Це просто пречудово, що ти все знову проміркувала, нарешті ти позбулася тієї нав’язливої думки про самогубство та нещасливе життя.
- Уїнстоне, тепер я сама впевненість та обачність. Все буде добре! – мило підморгнула дівчина.
Дворецький помітив щось дивне у її рухах, але промовчав і відповів їй:
- Але Ларо, може тобі все ж таки краще ще деякий час побути вдома? Ти пропустила багато тренувань... Ні, ти не думай. що я хочу тебе образити, але я ж турбуюсь про тебе. Перепочинь ще трохи, набери своєї минулої форми, збери побільше інформації. Впевнений, що тоді ти будеш більш впевнена та все в тебе вийде ще краще, ніж ти на те розраховуєш. У цьому ділі ті не повинна припускатися помилок Сподіваюсь, ті це все ще пам’ятаєш.
- Ні, ні і ще раз ні! Ти же розумієш, що це моє життя. Я не можу просто так сидіти, склавши руки, мені потрібно діяти, я прагну свободи. И тепер мене ніщо не зупинить!
Тепер вона виглядала упевненою настільки, немов змогла би подолати тиранозавра за допомогою трьох стріл гарпуна. Дворецький мовчав. Йому нічого було додати. У такій справі він був зовсім безсилий, навіть Зіп, друг Лари та гарний її помічник, навряд зміг би їй перешкодити.
Лара вимкнула програвач і заховала в себе у рюкзачці збірку улюблених міксів. Все, тепер вона готова. Ще раз перелічивши всю зброю та спорядження, вона легко стрибнула до кабінки гелікоптера. Закриваючи холодні залізні дверцята, вона зупинилася та вискочила назад. До неї біг Зіп, тримаючи у себе в руках якусь залізку.
- Ларо, це для тебе. Я зробив найсучаснішу рацію, тому ми зможемо бути постійно на зв’язку, коли це буде потрібно. Ось, тримай. Тільки ні в якому разі не намагайся замінити акумулятор мобільного частиною цього прибору, дуже тебе прошу, бо тоді будеш вештатися своїми джунглями без напарника. Добре? І ще, майже забув, куди ти тепер прямуєш, невже знову у Париж?
- Ні, Зіп, не туди. Дякую тобі за подарунок. Обіцяю, що телефон и близько не буде з цією штуковиною.
Лара, ще раз м’яко, як завжди, посміхнулася и зачинила за собою дверцята гелікоптера. В неї в голові копошилися різні думки, вона немов на секунду вирішила залишитися, але потім, забравши всю свою велику сміливість, відкинула подалі цю ідею.
Пілот занепокоєно кинув погляд на неї, коли вона витягнула з рюкзака круглий металевий предмет. Він світився у променях лимонної луни і манив кудись вдалеч. Лара глибоко видохнула: все, вороття тепер нема. Єдиний шлях з фамільної садиби Крофт зараз в неї лежить до Парижу, в Лувр.
Пілот зрозумів нахил думок господарки і, ще раз подивившись на фасад дому, запитав:
- Все-таки Лувр, міс?
- Так, летимо, як найшвидше! – оживилася Лара. – Я знайду тебе, я вірю, що ти вижив, - тихо прошепотіла вона вкінці, мрійливо звертаючись до круглої зброї у себе в руках.
Уїнстон в той час проводжав свою господарку, яка в той час забула навіть про існування старого дворецького. Він побачив в неї в руках той самий предмет із рідкісних сплавів, який вона не відпускала з рук після загибелі свого товариша, про який обіцяла назавжди забути. Дворецький застиг на місці, в нього не було слів від несподівано розгортавшихся подій. Він кинувся зо Зіпа, щоб його відразу повідомити про втечу Лари, про її обман. Старенький чомусь сподівався, що зможе втримати молоду та запальну Лару, однак, це були лише його думки.
„Як я міг це допустити?! Обманом віяло за версту, невже я її так погано знаю. Дівчина виросла у мене на очах, я мав би все знати про неї. Добре, що господар помер, бо він мені цього ніколи не пробачив би... Авжеж, в цьому також винен не тільки я. Ще цей злощасний артефакт – Чиругай, з яким дівчинка не розтається. Ох, доведе він її до моголи... Треба було його відразу знищити, щоб вона не страждала та забула все.” - так міркував Уїнстон, поспішаючи до фургончика Зіпа. Він чомусь відчував, що Лара обов’язково на цей раз вскочить в якусь халепу, та й навряд все складеться краще, ніж тоді в Єгипті, коли вона майже не загинула у розруйнованій піраміді...
Час біжить невпинно, його важко наздогнати та вирішити проблеми, що не встиг владнати раніше...
Гелікоптер з лондонськими номерами повільно і м’яко піднявся у повітря, зробивши маленьке коло над садибою, він зашумів гучніше і через хвилину зник за обрієм чорного нічного неба.
На території садиби знов запанувала тиша та спокій. Нічна пташка знову защебетала на гілці, а луна все так само грайливо зазирала до пустої кімнати міс Крофт...
Наверх
